Чорнобиль… Нині це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.
Не можна про це не казати,
Мовляв, це було вже давно.
Перед очима батько-мати,
І Україна, і Дніпро.
Не можна ні про що мовчати,
Горить тривогою чоло.
Птахи складають гімн весні,
Всміхаються до сонця квіти,
А пам'ять лине в моторошні дні,
Гудуть жорстокі дзвони квітня.
Сьогодні в актовій залі ми всі поринули у спогади того страшного квітневого дня 1986 року. На четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася найбільша катастрофа сторіччя. Це була трагедія не тільки для України, а й для всього людства. Страшно, сумно, на очі наверталися сльози , коли на екрані показували яким прекрасним, квітучим було місто Прип'ять до трагедії і що з ним сталося після неї… Неймовірно болюче було дивитися на світлини тих людей, які свої життя віддали, щоб швидше загасити пожежу і не дозволити розповсюдженню радіації.
Влучно сказала Людмила Іванівна, що нам залишається пам'ятати і віддавати шану тим, хто героїчно захищав наші життя ціною власного. І в умовах сучасної війни нам слід підтримувати і берегти героїв.
