Історія – це вчитель життя
Живе минуле в нас і поруч з нами,
Його не перекреслиш, не зітреш,
Воно всіма стежинами й шляхами
Іде, не знаючи кордонів, ані меж.
Ще донедавна 1932 рік вважався стартом історії училища. Але ми, нарешті, дізналися, завдяки щасливому збігу обставин та зусиллям Удовіченка Миколи Костянтиновича (брат директора, який, вивчаючи генеологічне дерево свого роду, знайшов документ про заснування училища), інформацію про більш ранню дату заснування – 1929 рік.
У липні 1929 року у Михайлівку окружна інспектура Наросвіти направила «тов. Пшеничного для ознайомлення з умовами можливості організації… сільськогосподарської школи». Акцентувалася увага на те, щоб школа була забезпечена землею, реманентом, а також гуртожитком.
У цьому ж місяці до Михайлівського райвиконкому надійшло розпорядження від старшого окрінспектора Наросвіти Верклова, в якому йшлося про переміщення сільськогосподарської профшколи «Червоний козак» з Великого Токмаку до Михайлівки, про початок ремонту та пристосування приміщень відповідно до виробничого плану школи та про складання її бюджету.
У вересні 1929 до Михайлівського райвиконкому надійшов документ, в якому зазначалося, що у Михайлівці відкривається сільськогосподарська школа на базі семирічної школи. Викладачами стали вчителі природничо-біологічного циклу цієї школи. Персонал райвиконкому залучався до викладання агрономічного циклу. В зв’язку з тим, що сусідня Обіточанська профшкола знаходилася в гірших умовах, агронома, який повинен був викладати у Михайлівській школі, тимчасово відправили в Обіточне.
Таким чином, одна з Михайлівських семирічок стала закладом, на базі якого був закладений наріжний камінь нашого училища.
У цій будівлі навчалися перші учні школи механізації. Вона збереглася до сьогоднішніх днів. Зараз в ній працює гімнастичний зал училища.
Пізніше семирічна школа перебазувалася у споруду неподалік. Нині там працює Михайлівська районна дитяча музична школа.
3 жовтня 1929 року в Михайлівці почала працювати сільськогосподарська професійна школа, де готували техніків рільництва. Вона утримувалась за кошти районного бюджету. Спочатку була створена одна основна група з семирічною навчальною підготовкою і перша батрацька група з чотирирічною освітою. Мова викладання – українська. Вивчали німецьку мову. Була денна форма навчання з шестиденним робочим тижнем. Навчальних годин за планом було 86 (зараз 36). Пізніше сільськогосподарську професійну школу перейменовано в школу механізації, яка видавала газету «Молодий агроном». До речі, старше покоління михайлівчан до цього часу називає наше училище школою механізації.
Нове запитання… Що означає «заново»? А це означає, що треба знову вивчати архівні документи, адже історія нашого училища набагато загадковіша, ніж здається на перший погляд.
Школа механізації повинна була забезпечити спеціалістами колгоспи Михайлівського краю, який вступив в страшну сталінську суцільну колективізацію і стояв на порозі голодомору 1932-1933 рр.
У школі були організовані короткострокові курси з вивчення складних сільськогосподарських машин. У районному музеї зберігся протокол рішення Михайлівського РКП(б) України від 11 листопада 1933 р. про перепідготовку керівного складу районного партактиву в Михайлівській школі механізації. Серед курсантів був Онопрієнко Дем’ян Єлисейович – засновник районного краєзнавчого музею. Сотні людей в довоєнний період отримали первинні хліборобські знання, вивчили сільськогосподарську техніку.
Настав трагічний 1937 рік… У цей час при училищі діяла Михайлівська школа агрозоотехніків. Викладачі та учні закладу пережили страшне лихоліття сталінських репресій, постраждало багато ні в чому невинних людей.
Як склалася доля директора Тимасова В.О., викладачів і випускників – невідомо, але, скоріш за все, дехто з них все ж таки потрапив під маховик сталінських репресій.
Та викладачі та майстри виробничого навчання не зважали на труднощі. Вони виховували хліборобів, бо розуміли, що земля-годувальниця потребувала турботи про себе, хотіла, щоб господарювали на ній уважні, грамотні хлібороби.
Тільки фашистська окупація Михайлівки призупинила заняття в навчальному закладі, бо співробітники та учні пішли захищати свою Батьківщину. Директором училища перед війною був Кочевський Григорій Григорович.
Після війни він знову очолив школу механізації.
Під час окупації Михайлівки з 5 жовтня 1941 по 27 жовтня 1943 у приміщенні школи хазяйнували німці.
З 1 листопада 1944 р. згідно Постанови Ради Народних Комісарів СРСР від 9 грудня 1943 р. школа механізації відновила свою роботу, прийняла бажаючих набути знання справжніх майстрів хліборобської справи.
Скінчилася війна… І повернувся солдат, і припав до зраненої землі, яка так довго чекала на його мозолясті теплі руки. І забажалося йому зробити цю землю квітучим садом.
Почалася відбудова зруйнованої війною Михайлівки. Піднялася із руїн і Михайлівська школа механізації завдяки самовідданій праці співробітників.
У Радянському Союзі у 1943 році була створена організація «Трудові резерви» – всесоюзне добровільне спортивне товариство, що об’єднувало учнів і працівників професійно-технічних училищ . Учні школи стали членами цього товариства. З часом термін «трудові резерви» став синонімом професійно-технічного навчання.
У 1944 почалися регулярні заняття. Спочатку був оголошений прийом на короткотермінові курси. З 1 листопада 1944 року школа підпорядковувалась народному комісаріату землеробства. На повну потужність вона запрацювала у 1946 році. З 13 лютого 1947 року вона перейшла в підпорядкування Міністерства сільського господарства УРСР. Збільшувався контингент учнів. Школа механізації прийняла на навчання осіб різного віку. Зберігся документ, який свідчить про оголошення прийому до школи механізації у 1948 році та про меню, яке було в закладі в цей час.
З 1945 по 1950 рр. навчальний заклад готував шоферів, комбайнерів, нормувальників МТС, електромонтерів. Щорічно тут навчалося 350-380 чоловік, і авторитет школи постійно зростав.
У 1950 році школа перейшла в підпорядкування міністерства бавовнярства, а з 1953 – вона передана міністерству сільського господарства УРСР. У першій половині 50-х років кількість учнів сягала 1000 осіб. Готували кадри за професіями: шофери, комбайнери, механіки самохідних комбайнів С-4, трактористи-дизелісти, механіки-водії бавовнозбиральних бригад, електромонтери, бригадири тракторних бригад.
З 1 січня 1954 року школа стала називатися Михайлівським училищем механізації сільського господарства (УМСГ).
А з 1 січня 1954 училище передано в підпорядкування головного управління професійної освіти міністерства культури СРСР.
27 березня 1954 постановою ради міністрів СРСР управління училищем передано головному управлінню трудових резервів при раді міністерства будівництва СРСР.
У 1955 почалося освоєння цілинних земель. За закликом ВКП(б) до Казахстану з різних регіонів Радянського Союзу були спрямовані тисячі хліборобів.
Свій внесок в освоєння цілинних земель зробила і наша школа механізації. Майстри виробничого навчання Борисенко Є.Г., Дремлюга М.А., Кравченко П.С., Сергієнко О.І., Паламарчук Г.П., Капустін П.І., Чаусов В.П., Захарченко О.П., Фоменко Л.К., Корнієнко Ф.Ф., Сидоренко Г.М. разом із своїми групами, технікою були направлені на цілину для проходження виробничої практики. Неоціненний досвід роботи хлібороба набули випускники на казахстанських землях.
1955 рік став роком підйому школи механізації. Про навчальний заклад почули не тільки в Україні, а й поза її межами.
У 1955 р. професію бригадира тракторної бригади отримав Довжик М.Є. і був направлений в радгосп «Шуйський» Цілиноградської області в Казахстані, де в цей час широким фронтом йшло освоєння цілинних земель. За свою натхненну роботу Михайло Єгорович був удостоєний високого звання Герой Соціалістичної Праці та нагороджений Золотою Зіркою Героя. (на фото внизу він – у центрі, а праворуч від нього Герой Соціалістичної Праці Левченко Ф.В.)
Курси бригадирів тракторних бригад закінчив Григорій Семенович Сарбаш – Герой Соціалістичної Праці, який довгий час очолював тракторну бригаду №1 колгоспу «Ленінська правда». За своє життя він виховав цілу плеяду досвідчених хліборобів, передав їм свій життєвий досвід, вміння, знання і ніколи не поривав зв’язку з училищем.
Йшли роки, видозмінювалась навчальна база училища, з’являлись нові професії, за якими готували фахівців. Не один раз училище змінювало назву.
З 1 січня 1960 по 1 грудня 1963 навчальний заклад мав назву училище механізації сільського господарства №2.
З 1 грудня 1963 – «Сільське професійно-технічне училище №2».
З 1969 р. навчальний заклад перетворився в сільське середнє професійно-технічне училище №2, яке почало готувати кадри трактористів-машиністів широкого профілю з отриманням середньої освіти (ССПТУ №2).
У 1984 р. на підставі наказу Держкомітету Української РСР з профтехосвіти від 13.07.1984 р. училище реорганізували в середнє професійно-технічне училище №52 (СПТУ-52), а з 1993 р. училище стало професійно-технічним училищем №52 (ПТУ-52).
У 2002 р. відбулася чергова реорганізація училища: наказом Міністерства освіти і науки України від 26.03.02 р. ПТУ-52 було реорганізоване у вище професійне училище №52.
У 2010 році училище було перейменовано в Державний навчальний заклад «Вище професійне училище».
Отже, йшли роки, змінювалися назва училища, його керівники, професії, техніка, але незмінним залишалося одне – протягом десятиліть училище було центром підготовки сільськогосподарських кадрів, які розлетілися по різних куточках світу.
Його доля, як і доля будь-якої людини була нелегкою. Важкі часи змінювалися підйомом, та все ж зірка навчального закладу є щасливою, адже наше училище було, є і буде тим місцем, де об’єднуються покоління моїх земляків, щоб продовжити традиції нашого хліборобського краю, закладені майже сторіччя тому…