Вівторок, 22 березня 2016 11:49

Герої не вмирають

Мені наснилося, немов солдати,

Які не повернулися з боїв,

Не полягли, а залишились жити,

Перетворившись в білих журавлів…

 

Ці слова про солдатів, які полягли у роки Другої світової війни від рук нацистів. Вони линуть з далеких воєнних літ. Здавалося, що журавлиний клин уже назавжди відлетів у небеса, залишивши про себе вічну пам’ять.

            Та сьогодні на нашу рідну землю прийшло знову страшне лихо -  братовбивча війна на сході України, яку розв’язав божевільний путінський режим. Майже 2 роки ми не можемо спати спокійно: знову гинуть найкращі українці, цвіт нації, ті, хто не задумуючись пішли боронити кордони рідної держави. І знову відлітає у вирій журавлиний клин, залишаючи після себе скорботну пісню. Вони летять назавжди, залишивши рідних, друзів і нас усіх. І в тому журавлиному строю своє місце займає Прохоров Микола, випускник училища 2008 року. 12 березня йому мало виповнитися 26.

            У ДНЗ «Михайлівське ВПУ» 11 березня відбулася загальноучилищна лінійка, присвячена пам’яті Миколи Олександровича Прохорова і всіх загиблих у цій війні.

Страшна війна на Донбасі забрала життя понад 2600 українських воїнів, загинуло більше 9 тисяч мирних жителів. Коли Україна потопає в сльозах від горя, з болем у серці говоримо: «Ми не тільки не хочемо війни, а просимо Бога зробити так, щоб вона нарешті закінчилася. Ми віримо в це!»

Це не сон, не синдром маячні,

Ця війна не в далекій країні,

Не в Іраку чи десь там в Чечні,

А в вишневій моїй Україні.

Саме тут всі її вояки

Схід країни від зла захищають,

Б’ються  на смерть мої земляки,

Кров’ю землю святу поливають.

Щоб країна ввійшла в майбуття

Вільна, сильна, без чвар та війни.

Віддають найцінніше – життя,

України найкращі сини!

Пам'ять! Гірка пам'ять війни! Вона ніколи не згасне. Вона ятрить мозок, збуджує уяву.

Пам'ять! Що ти залишила? Сльози матерів? Дружин, що не долюбили своїх чоловіків? Поминальний дзвін та тепло свічки? Найвищою нагородою тих, хто уцілів, -  є життя, а для загиблих – пам'ять.

Як треба жити, щоб стати героєм, як батьки повинні виховувати своїх синів – героїв?  Хто ж він такий, Микола Олександрович Прохоров? Яким він залишився у нашій пам’яті?

Олейченко Віталій Олександрович, майстер виробничого навчання групи, у якій навчався Микола зазначив, що  Коля Прохоров – звичайний сільський хлопець, випускник Любимівської ЗОШ І-ІІІ ст., з 2005 по 2008 рік навчався в ДНЗ «Михайлівське ВПУ» і отримав диплом за професією тракториста-машиніста, пройшов строкову службу у Львівській області у військах протиповітряної оборони.

«Микола навчався у групі 54т – це була моя перша група. Коля Прохоров був спокійним, врівноваженим, дисциплінованим учнем. У нього ніколи ні з ким не було конфліктів. Привчений батьками до праці, Микола добросовісно виконував усі доручення. Дуже любив свою маму, Антоніну Миколаївну. Завжди багато розповідав про неї, яка вона мила у нього і лагідна. Коля з пошаною ставився до дорослих. Я любив спостерігати як він працює на учбовому господарстві: уважно, не поспішаючи, добросовісно виконував завдання майстра. І, як тракторист з великим стажем, сідав за кермо трактора і майстерно обробляв землю.  Так сталося, що простий хлопець, такий як ви всі - став героєм», - сказав Віталій Олександрович.

Присутні почули спогади одногрупників Колі, які зауважили, що такі люди повинні жити.

Все було у цього хлопця! Мрія, кохання, родина. Йому б хліб вирощувати, донечку виховувати, любов’ю ніжити дружину, приносити радість своїм щастям матері – не судилося!

2 квітня 2014 року… перша хвиля мобілізації… Микола Прохоров у лавах 93 мобілізованого батальйону м. Дніпропетровська.

Події АТО на устах, в серцях і душах кожного українця. Нам болить, а найбільше болить тим, чиї діти, чоловіки, онуки стали учасниками антитерористичної операції.

Коля Прохоров не зміг не піти, не такий він був…

Був… Про Миколу Прохорова у минулому часі?!

Страшна звістка облетіла Михайлівщину… Серед загиблих і неопізнаних під Іловайськом, які поховані у Дніпропетровську – Микола Прохоров. Це було встановлено за результатами ДНК-експертизи.

Важко знайти слова, які б заспокоїли материнське серце, притамували біль дружині, рідним.  Важко повірити, що безмежно щире, наповнене любов’ю, серце Миколи навіки зупинилося. Важко змиритися зі смертю, а зі смертю молодої людини – ще важче.

Пам’яті Миколи Прохорова Надія Сулимка, учениця групи 23 ок, присвятила  свій вірш.

Покрива туманом поле.

Зброя стихла, смерті зупинились,

І розлилося крові море.

Йшли у бій солдати і молились.

І він ішов – молився більше всіх,

За мати і свою дружину.

Хотів іще почути сміх

Своєй доньки –

Його єдиною дитини.

Він уявляв собі весну.

І доньку в квітах – його ангелочка.

В думках казав – за неї йду.

Й не чув нічого, крім дзвінкого голосочка.

Він як герой стояв на варті,

І день і ніч наш сон оберігав,

Та доля більш підступна і безжальна

Замерло серце, на холодну землю він упав.

Вже очі йому закривають

І в домовину цинкову кладуть,

Та дома ще ніхто не знає

За що посмертно ордена дадуть

Ніхто не знає, хто в гробу лежить,

І на плиті немає прізвища і дат

Душа його до Господа летить…

Пропав для всіх невпізнаний солдат.

            На урочистій лінійці була присутня Старокожко Анна Григорівна, керівник апарату Михайлівської державної районної адміністрації, мама учасника АТО та військовий комісар Михайлівського районного військового комісаріату підполковник Шпаков Віктор Вікторович.

До присутніх звернувся  Віктор Вікторович, згадавши про подвиг Миколи Прохорова, закликав присутніх пам’ятати про всіх захисників України, а також цінувати власне життя і нашу армію, бо «якщо не будемо годувати свою армію, доведеться годувати чужу».

3 липня 2015 року в Любимівці відбулося перепоховання Миколи Прохорова, який загинув 29 серпня 2014 року під Іловайськом. В останню путь солдата проводжали з духовим оркестром. Односельці зробили живий коридор,  труна була вкрита державним прапором України. Попрощатися з Миколою приїхали жителі району, голови сільських та селищних рад. Усе довкола майоріло квітами, які присутні принесли, аби вшанувати пам’ять солдата.

На кладовищі відбувся траурний мітинг. Майже ніхто з присутніх не зміг стримати сліз. Коли труну з тілом загиблого опускали в могилу, всі навкруги скандували «Герої не вмирають», бо ця людина віддала власне життя за мирне небо над Україною.

Усі присутні вшанували пам’ять Миколи Прохорова хвилиною мовчання.

Нерідко в небесній височині можна побачити, як раптово, немов одірвавшись, падає зоря і згорає блискавично, не встигнувши долетіти до землі. Падаюча зірка – це раптово обірване чиєсь життя. Так і зірка Миколи спалахнула на небокраї і у свої 24 роки  відлетіла за межі вічності.

У цей день у нашому училищі буде відкрито ще одну сторінку у Куточку слави,  присвячену нашому герою – Миколі Олександровичу Прохорову, який посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.  

Учні тримали в руках свічки, як символ священного вогню - частинку вічного. А світло тих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою.

Ми низько вклоняємося батькам Колі - Антоніні Миколаївні та Олександру Анатолійовичу Прохоровим за те, що вони виховали такого СИНА. Він повинен жити в нашій пам’яті! А журавлі в небі завжди нагадуватимуть нам про героя.

Читати 799 разів Останнє редагування Вівторок, 22 березня 2016 12:09

Додати коментар

Захисний код
Оновити